Одна ніч з життя суїцидника

Аня опам’яталася від мокрого холоду й дикого болю у всьому тілі. Боліли абсолютно всі м’язи, навіть ті, про існування яких вона до цього моменту не догадувалася. Боліли навіть віки.
Перші хвилини Аня міркувала, що це за фігня із нею відбувається й чому, чорт візьми, все так болить. Так, і де вона, взагалі?
Ах, так…Таблетки, швидка, прив’язаний бинтом до голови шланг, цебро води усередину, зв’язані позад руки, щоб не вирвалася, нестримна блювотина під співчутливим поглядом худобини, через якого, властиво, всі й відбулося. Тьху, гидота яка! Як він у будинок до неї проліз? Рятівник, мати його! Її два дні ще ніхто не повинен був виявити. Вона ж усе продумала!
Виходить, вона в лікарні. Ну так, її ж везли на швидкої, вона ще пам’ятає, як почали смикатися руки й плечі в дорозі. «Що з тобою? – дбайливо запитав колишній «улюблений», — тобі холодно?». Аня лише промукала щось невизначене, хоча розуміла залишками свідомості, що смикання ці – зовсім не озноб.
Так починалися судороги. Її закутали в ковдру, так, у ковдрі, вона й тряслася в прийомному спокої, поки медсестричка заповнювала карту зі слів колишнього. Говорити Аня вже не могла, тільки негативно помотала головою, коли неї запитали, чи пила вона ще щось крім таблеток, коробочку від яких сестричка вертіла в руках. Це вони шарились на її кухні, усе знайшли: і коробочку, і випадково упалу на підлогу таблетку, і забрали речові докази для аналізу.
Гооосподи, ну чому знову нічого не вийшло? Що ж вона за бездарність така? Навіть убитися не може по-людськи!
…Аня спробувала повернути голову, і виявила, що із ключиці стирчить трубка крапельниці. І кудись дівся весь одяг. І немає золотого хрестика на шиї. І взагалі, привозили її, здається, зовсім не в цю палату. Відкинувшись на подушку, вона спробувала просто подихати й зібрати думки в купу.
Це удавалося із зусиллями через моторошний біль, що вчіпився в тіло. Поступово до її дійшло, що опинилася вона в реанімації: навколо була маса ліжок з такими ж, як вона, розп’ятими на ліжку, прив’язаними крапельницями, людьми. У стіні були двері в сусідню палату. Там теж хтось лежав. І був пост медсестри. Але докричатися до її Аня була не в змозі: з горла вилазив слабкий сипнув, а голосу, чомусь, не було зовсім.
Над ранок у палату витягли наркомана. Всі ліжка були зайняті, і його поклали на носилках прямо на підлогу. Навколо метушилися лікарі й сестри, а у дверному прорізі маячили дружки нового пацієнта.
З характерної наркоманской гугнявістю в голосі, вони запевняли докторів, «що, у натурі, братан горілки смаленої сьорбнув». Сестри роздратовано намагалися знайти в «братана» хоч одну вену, а одна сестричка з досадою прошипіла «Якого чорта його рятувати? Нехай дохне». Аня звично подумала, що нарики не гідні життя, але потім усвідомлення власного положення змусило її заткнути праведний гнів і втихомиритися. Нарика відкачали, знайшли таки вену, підключили до крапельниці, і пішли. І до світанку в реанімації було тихо, як у труні.
На наступний день її й ще одну дівчинку, що, до загального подиву, опам’яталася після двох тижнів коми, перевели у звичайну палату токсикології. Там лежали ще дві невдалі суїцидниці, що наїлись пігулок. Тільки з дозою поскромничали, тому уникли й спазмів, і реанімації, і ускладнень. Аня ж, разом з Іринкою, були героїнями дня: Аня – тому, що не померла від тричі смертельної дози
*****ида, Іринка – тому, що її на цьому світлі вже ніхто й не очікував. Вона, вирішивши покінчити із собою, розкидатись на мізер не стала: випила пляшку карбофоса, від якого, як відомо, дохнуть не тільки таргани, але й особливо несвідомі громадянки, які інших способів померти чомусь не придумали.
Маринка смішно сипіла через перетиснений дихальною трубкою голосових зв’язувань (трубка два тижні дихав за неї), Анюту колбасило й хитало через не виведені з організму отрут, так що разом вони являли собою досить колоритну парочку.
Парочці валятися в палаті було нудно, тому дівчиська, зігнувшись від болю в три погибелі, і шаркаючи ногами, пішли в народ, і вчинили пацієнтам відділення невелике маркетингове дослідження на тему «Як ви тут виявилися?». Результати забавляли: 80% чоловіків лежали з отруєнням алкоголем, 20% — з передозом. Суицидников серед чоловічого населення токсикології не виявилося.
Жінки ж всі, як один в один, їли таблетки. І навіть обговорювали між собою, чим краще труїтися. Тільки одна, із квадратними від переляку очами, прошептала: «А я просто консерву несвіжу з’їла…». Дівчиська, почувши відповідь, скорчилися від реготу: дійсно, дамочка з консервой смотрелась досить комічно на похмурому тлі різношерстих суицидниц, що з’їли, у цілому, уміст не однієї аптеки)))
Забавна картина намалювалася: виходить, мужики заливають горе алкоголем, а жінки – заїдають таблетками. Чи то чоловіки більше життєздатні, чи те дами більше рішучі, але способи рішення проблем вони вибирають різні. Аня так і не з’ясувала для себе, що ж рухає самогубцями: або ж вони більше слабкі, тому що намагаються втекти від труднощів, або ж навпаки, дуже сильні люди: адже багато хто хочуть, але не кожний зважиться переступити останню рису й закінчити, до чортів, що обридла комедію за назвою «життя».
Втім, філософствувати особливо було ніколи: незабаром Аню, що як цілком прийшла в себе, виписали.
Суицидников лікарі сильно не затримують. Відрізали пришитий до шкіри катетер, повідомили, що бруньки в неї тепер будуть боліти все життя, тому що посадила вона їх капітально, відвели до психіатра, що зобов’язаний був оглянути кожного невдалого самогубця. До речі, психіатра Аня провела легко: зробив дурну особу, збентеженою голосом повідала, що просто хотіла хлопця свого налякати, так дозу не розрахувала. Ну не розповідати ж йому, справді, що вона просто не вважає себе гідного життя на цій прекрасній планеті? Психіатр відчутим голосом стребовал з її обіцянка, що більше такого не повториться, і відстав. А вона^-те боялася, що фахівець її наскрізь побачить…
Так і закінчилася ця спроба побачити мир за гранню. Ніякого тунелю зі світлом наприкінці, ніяких померлих родичів, що привітально махають хусточками. Сколоті голкою крапельниці руки, вгроблені бруньки, сором, і вічна пам’ять про невдалий відхід. Після цього випадку Аня перестала пиляти бритвою вени, намагається не дивитися з тугою на колеса минаючих повз поїзди, і категорично не тримає будинку сильнодіючих речовин.
І іноді, перевертаючи вночі від болю в попереку, вона подумки розмовляє з Богом. І їй здається, що він хоче, щоб вона залишалася тут. Хто знає, може, у нього на неї ще є якісь плани. Може бути, нам просто не призначено вмирати раніше покладеного строку. Всьому свій час. Час народжуватися, і час умирати…

Комментирование и размещение ссылок запрещено.

Комментарии закрыты.